Різниця між довічним утриманням і даруванням

Угода, яка встановлює обов’язок обдаровуваного виконати на користь дарувальника будь-яку дію майнового чи немайнового характеру, не є договором дарування. На це звернув увагу Верховний Суд України у своїй Постанові від 19.03.2014 № 6-9цс14. Нижче можна ознайомитись із повним текстом цієї Постанови.









Верховний Суд України



Іменем України

Постанова



19 березня 2014 року м.Київ

№6-9цс14



Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого — Яреми А.Г.,

суддів: Григор’євої Л.І., Онопенка В.В., Сеніна Ю.Л., Гуменюка В.І.,

Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Лященко Н.П.,Патрюка М.В.,



за участю: представника Генеральної прокуратури — Сахно Наталії Вікторівни та представника Особи 11 — Особи 12,





розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 13 до Особи 11, третя особа — приватний нотаріус Донецького міського нотаріального округу Особа 14, про визнання договору дарування недійсним, за заявою заступника Генерального прокурора про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23.10.2013,



ВСТАНОВИЛА:



У жовтні 2012 року Особа 13 звернувся до Будьоннівського районного суду м.Донецька з позовом до Особи 11 про визнання договору дарування квартири за Адресою 1, укладеного 26.10.2011 між ним і відповідачем, недійсним.

На обгрунтування позовних вимог Особа 13 зазначав, що, укладаючи вказаний договір, насправді мав на меті укладення договору довічного утримання, оскільки в силу похилого віку та за станом здоров’я потребує сторонньої допомоги.

Посилаючись на те, що укладений договір не відповідав його внутрішній волі щодо правової природи й змісту правочину, позивач просив визнати договір дарування недійсним на підставі ч.3 стст.203 та 229 Цивільного кодексу.

Рішенням Будьоннівського районного суду м.Донецька від 20.02.2013 в задоволенні позовних вимог Особі 13 відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 16.04.2013 рішення суду першої інстанції скасовано, прийнято нове рішення, яким позов задоволено. Визнано недійсним договір дарування квартири за Адресою 1, укладений 26.10.2011 між Особою 13 та Особою 11 і посвідчений приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Особою 14.

Ухвалою ВСС від 23.10.2013 рішення Апеляційного суду Донецької області від 16.04.2013 скасовано та залишено в силі рішення Будьоннівського районного суду м.Донецька від 20.02.2013.

У січні 2014 року заступник Генерального прокурора подав до Верховного Суду через Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ заяву про перегляд ухвали ВСС від 23.10.2013 з посиланням на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

Ухвалою ВСС від 3.02.2014 допущено до провадження Верховного Суду справу за позовом Особи 13 до Особи 11, третя особа — приватний нотаріус Донецького міського нотаріального округу Особа 14, про визнання договору дарування недійсним для перегляду ухвали ВСС від 23.10.2013.

У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом заступник Генерального прокурора порушує питання про скасування ухвали ВСС від 23.10.2013 та залишення без змін рішення суду апеляційної інстанції з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 Цивільного процесуального кодексу, — неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме — стст.203 та 229 ЦК, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Для прикладу наявності неоднакового застосування судом касаційної інстанції вищезазначених норм матеріального права заступник Генерального прокурора посилається на ухвали ВСС від 30.11.2011 (справа №6-42708св11), від 21.03.2012 (справа №6-11872св11), від 20.03.2013 (справа №6-12898ск13), від 16.10.2013 (справа №6-21473св13) та від 13.11.2013 (справа №6-23652св13), а також на ухвали ВС від 28.03.2007 (справа №6-339ск07) та від 26.11.2008 (справа №6-6696ск08).

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Генеральної прокуратури — Сахно Н.В., представника Особи 11 — Особу 12, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах ВС вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ст.353 ЦПК ВС переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.

За положеннями п.1 ч.1 ст.355 ЦПК, підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Відповідно до змісту ст.3604 ЦПК суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 ЦПК, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

Судами встановлено, що 26.10.2011 між Особою 13 і Особою 11 було укладено договір дарування, згідно з яким позивач подарував, а відповідач отримав у дар квартиру за Адресою 1. Зазначений договір посвідчений приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Особою 14 та зареєстрований у реєстрі за №1878. 28.10.2011 право власності на квартиру за Адресою 1 було зареєстроване за Особою 11 на підставі спірного договору дарування.

Суд першої інстанції, приймаючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог Особи 13, виходив із того, що позивачем не доведено, що під час укладення оспорюваного договору дарування мала місце помилка стосовно правової природи правочину та наявності обставин, які зумовлюють визнання договору дарування квартири недійсним. Обставини справи свідчать про те, що, укладаючи спірний договір, Особа 13 усвідомлював умови правочину і його правові наслідки.

Скасовуючи рішення районного суду та приймаючи нове рішення, яким визнано недійсним спірний договір дарування, суд апеляційної інстанції, застосувавши норми стст.203 та 229 ЦК, дійшов висновку про те, що зазначений договір порушує права Особи 13, оскільки в силу похилого віку і за станом здоров’я, укладаючи з Особою 11 договір, позивач мав на меті відчуження на користь відповідача квартири, яка є його єдиним житлом, лише за умови довічного утримання, і якби не помилка в правовій природі правочину та його правових наслідках, спірний договір не був би укладений. Крім того, апеляційним судом установлено, що деякий час після укладення оспорюваного правочину позивачу надавалась Особою 11 матеріальна допомога.

Касаційний суд рішення суду попередньої інстанції скасував і, погодившись із висновками районного суду, залишив його рішення без змін.

Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду аналогічних справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог, установлених фактичних обставин справ і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків.

Так, у справі №6-11872св11 касаційний суд, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовних вимог щодо визнання договору дарування недійсним, виходив із того, що позивач, який є особою похилого віку, інвалідом ІІ групи, укладаючи договір, мав на меті отримати від відповідача необхідну допомогу та догляд і не мав наміру дарувати будинок сторонній людині, що свідчить про укладення договору під впливом помилки.

Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій у справі №6-23652св13, ВСС дійшов висновку про те, що, укладаючи договір дарування будинку, чоловік позивачки помилявся стосовно обставин, які мають істотне значення, зокрема щодо правової природи цього правочину, прав та обов’язків сторін, оскільки вважав цей правочин договором довічного утримання, відповідно до умов якого друга його сторона зобов’язувалася здійснювати постійний догляд та утримання, а право розпорядження нерухомим майном перейшло б до відповідача лише після смерті позивачки та її чоловіка. Крім того, суд посилався й на те, що фактичної передачі житлового будинку не відбулося, ключі від будинку позивачка та її чоловік після укладення спірного договору обдаровуваному не передавали, а позивачка продовжує проживати в ньому та самостійно сплачувати за комунальні послуги.

Такого самого висновку дійшли суди касаційної інстанції й у справах №6-339ск07, №6-6696ск08, №6-42708св11, №6-12898ск13 та №6-21473св13.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме — стст.203 та 229 ЦК, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить із такого.

Згідно із ч.3 ст.203 ЦК волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей та якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом (ч.1 ст.229 ЦК).

Із роз’яснень, які викладені в п.19 постанови Пленуму ВС «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» від 6.11.2009 №9, убачається, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до ст.717 ЦК за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змісту стст.203 та 717 ЦК, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов.

Угода, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

У справі, рішення в якій переглядається, касаційний суд залишив поза увагою висновки суду апеляційної інстанції, що грунтувалися на встановленому факті відсутності волевиявлення Особи 13 під час укладення ним договору про безоплатну передачу у власність відповідача квартири, яка є його єдиним житлом. Позивач як особа похилого віку, яка за станом здоров’я потребує стороннього догляду та матеріальної допомоги, погоджувався на передачу нерухомого майна у власність Особи 11 лише за умови довічного утримання й, укладаючи спірний договір, помилявся щодо правової природи правочину, прав та обов’язків, які виникнуть після його укладення між ним і відповідачем.

Отже, суд касаційної інстанції у справі, рішення в якій переглядається, безпідставно не застосував до спірних правовідносин положення стст.203, 229 ЦК та у зв’язку із цим постановив незаконну ухвалу.

Ураховуючи викладене, ухвала ВСС від 23.10.2013 не може залишатися в силі, а підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись стст.355, 3603, 3604 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС



ПОСТАНОВИЛА:



Заяву заступника Генпрокурора задовольнити частково.



Ухвалу ВСС від 23.10.2013 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.



Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.2 ч.1 ст.355 ЦПК.